Отже, відповідальність за теракт у «Крокусі» взяло ІДІЛ. Відповідне повідомлення було опубліковано на афілійованому з терористами агентстві новин Amaq. Пізніше там був опублікований відеоролик з місця подій, знятий самими терористами. Злочинці були одягнені так само, як чоловіки, затримані в Брянській області.
При цьому відкрито залишається питання, хто є кінцевим замовником п’ятничного теракту. ІДІЛ часто бере на себе відповідальність за будь-які теракти в рамках самопіару. А відео, зняте терористами, цілком могло бути передане інформаційним ресурсам Ісламської держави від третіх осіб.
Зараз у ЗМІ розглядаються три основні версії того, хто стоїть за стріляниною та пожежею у «Крокусі»: ісламські радикали, російська ФСБ та українське ГУР. Важливо розуміти, що ми навряд чи побачимо якісь незаперечні докази на користь тієї чи іншої версії. Саме тому доцільно розглянути потенційні мотиви організаторів теракту.
Чи могли ІДІЛ або пов’язані з ним угруповання стояти за цим нападом? Безперечно, так. Проте бентежать два факти. По-перше, РФ на даний момент не стоїть на першому місці серед «країн, які борються з ісламом». Теракт як акція залякування переслідує конкретні цілі, які збігаються з актуальними цілями терористів. А ЗС РФ давно не ведуть активних бойових дій проти радикальних ісламістів. По-друге, бойовики, завербовані ІДІЛ, не здійснюють теракти заради грошей. Вони не бояться смерті та потенційного арешту. Поведінка ж затриманих громадян Таджикистану явно не відповідала психологічному образу терориста-смертника. Втім, це не доводить непричетність ІДІЛ.
Версія, озвучена офіційним Києвом через МЗС та ВП, про те, що теракт було організовано російськими спецслужбами з метою посилення військових настроїв проти України серед цивільного населення Росії, а також для відволікання уваги світової громадськості від бойових дій в Україні, виглядає менш правдоподібною. Здається, останнє, що потрібно Путіну після свого переобрання, це дискредитація своїх правоохоронних органів, які не змогли запобігти теракту та оперативно відповісти на дії терористів. Також російська влада абсолютно точно не зацікавлена у зростанні націоналістичних настроїв та посиленні голосів, які вимагають посилити міграційну політику. Вихідці із країн Середню Азію є у Росії дешевою робочою силою. Крім того, цей людський ресурс, який можна відносно безболісно мобілізувати та відправити на війну проти України.
Версія, яку розповсюджує російська сторона і передбачає, що теракт був організований українськими спецслужбами, звучить, на перший погляд, правдоподібно з точки зору мотиву. Звинувачення на адресу України з боку Росії багато в чому будуються не на доказах «українського сліду», а на припущенні, що теракт нібито був найвигіднішим для Києва. Це й посилення панічних настроїв, які разом із щоденними обстрілами Білгорода та інших російських територій підвищують втому громадянського населення війни. Це і потенційний розкол російської громадськості на ґрунті національної неприязні до населення російського Північного Кавказу та вихідців із країн Середньої Азії. Також побічно теракт нібито міг стати спробою дискредитації російської влади, яка не може захистити своє населення, та способом відвернути новину від невдач ЗСУ на фронті.
Якщо припустити, що теракт спланували за участю представників української розвідки, то це дуже добре продумана операція. Кажуть, що ГУР має розгалужену мережу радикалів на Близькому Сході та в Середній Азії. До того ж, українські спецслужби вже понад 10 років тісно взаємодіють із росіянами, яких раніше звинувачували у масових терактах у Росії та підтримці ідей чеченських сепаратистів. Тому, напевно, повністю виключати як мінімум інтерес ГУР у підриві внутрішньої безпеки Росії не варто. Втім, це не доводить їхню причетність.
Ще раз підкреслимо, що ми навряд чи дізнаємося, хто стоїть за терактом у «Крокусі». І очевидно, що кожна сторона тягтиме ковдру у свій бік, попутно переводячи стрілки одна на одну: ІДІЛ намагатиметься вибратися з інформаційного забуття, Київ продовжить демонізацію РФ, а в Кремлі захочуть використати трагедію як інфопривід для дискредитації керівництва України в очах її західних союзників.
